Два роки тому в календарі з’явилися два нові державні свята. 8 травня українці відзначають День пам’яті та примирення, а 9 травня – віддають шану ветеранам. Зважаючи на політичну ситуацію та іноді різко полярні настрої у суспільстві щодо відзначення Дня Перемоги, сучасне свято визволення від фашистської навали відзначається без гучних парадів та демонстрації військової сили, а георгіївську стрічку замінив червоний мак
Симбіоз молодості, досвіду й таланту
День пам’яті та примирення, який відзначається в Україні 8 травня, у Броварах ознаменувався великою концертною програмою, створеною силами самодіяльних акторів та художніх колективів нашого міста.
Розпочався урочистий захід з вітального слова мера міста.
«Саме 8 травня 1945 року було підписано акт про капітуляцію і завтра ми з вами будемо відзначати світлий День Перемоги. Перемоги наших дідів та прадідів, людей, які ціною свого життя здійснили безсмертний подвиг, який ми – онуки, правнуки, діти – повинні пам’ятати і передавати нашим майбутнім поколінням», – сказав міський голова.
Хвилиною мовчання присутні вшанували пам’ять жертв Другої світової, ветеранів та воїнів, що захищали мирне сьогодення від зовнішніх ворогів, вшанували усіх тих, хто сьогодні не з нами…
Згадаємо усіх поіменно, горем згадаємо своїм, це потрібно не мертвим – це потрібно живим… Саме ці рядки стали лейтмотивом усієї концертної програми, де за майстерно виписаним сценарієм було створено вражаюче дійство. Літературно-мистецька композиція об’єднала однією темою зовсім юних акторів — 5–7-річних малюків, які незважаючи на вік, талановито втілили образи дітей війни, молодих та безмежно талановитих юнаків та дівчат, які і взяли на себе основне емоційно-мистецьке навантаження, а також вокалісток старшого покоління Людмили Топіхи та Лариси Луценко, які безсмертним «Степом, степом…» наповнили зал надзвичайним трагічним і водночас величним настроєм.
Відомі з дитинства мелодії пісень воєнних років органічно перепліталися з сучасними мелодіями у виконанні Ольги Константюк, Еліни Іващенко, Даші Сорокіної, В’ячеслава Рудого, Олега Здоровця, Анни Мельник, Назара Хованського, Владислава Мельника, Віри Шумовської, Юрія Пугача, Анни Остапенко, Яни Галицької, вихованок студії естрадного співу «Акварелі». Хореографія та театралізація у виконанні вже добре відомого у нашому місті колективу «Зоряни» стала справжньою окрасою кожного музичного номера.
Захід можна вважати дебютом у якості очільниці відділу культури Інни Савченко. І судячи зі шквалу оплесків та численних «Браво!», все вдалося якнайкраще. Концертна програма створила піднесений, святковий настрій напередодні урочистого дня – 9 травня.
Стежками пам’яті…
От вже сьомий десяток, як світ зустрічає весну і згадує покоління, на яке припало лихоліття найжорстокішої війни людства – Другої Світової. Вже майже не залишилось поряд з нами тих, хто виніс на своїх плечах чотири роки небувалих випробувань. З кожним роком йде з життя воєнне покоління, йде і забирає з собою правду про ту страшну війну. Ще пару років – і живих свідків подій тих років не залишиться серед нас…
«Я пам’ятаю як війна була, коли фашисти вдерлись в наші хати. Тоді ми з матерями в ліс пішли, бо ми ще не були тоді солдати. Вони спалили все село, забрали «курки», «яйця» і «млеко». Вони довідались було, війська радянські недалеко…», – пише римовані спогади Федір Олександрович Здоровець, дитинство якого припало на жахливі роки воєнного лихоліття.
Вони продовжують дивитися на світ очима загиблого покоління навіть через 72 роки. І, можливо, пройде ще не одне десятиліття, аж доки День Перемоги стане дійсно днем примирення та взаємного прощення. А поки 9 травня – це день Великої пам’яті, в який люди з великою вдячністю та безмежною шаною згадують усіх загиблих за нашу свободу.
Саме тому, в цей день, ми згадуємо і мертвих і живих; тих, хто пройшов скрізь молох кривавої бійні, і тих, хто тоді ціною свого власного життя відстояв наше сьогоднішнє право на мирне життя.
Ранок традиційно розпочався з покладання квітів до пам’ятних обелісків та меморіальних знаків воїнам-захисниками Другої світової. Квіти від влади та громади міста також було покладено на місці вічного спочинку сучасних героїв – воїнів АТО та Героя України Антоніни Дворянець.
О 10-й годині розпочався мітинг пам’яті біля монументу загиблим броварчанам. Небагатолюдний, але за настроєм щирий та зворушливий.
«Ви знаєте, ще до початку мітингу сльози на очі набігли, коли побачила цілий ряд пустих стільців, на яких щороку сиділи наші ветерани… Вони вже там, дивляться з небес на своїх дітей, онуків та правнуків. Може й дійсно перетворилися на білих журавлів…», – каже, втираючи сльози, Людмила Миколаївна.
Саме про них – останніх свідків битви не на життя, а за свободу – говорив у вітальному слові і міський голова Ігор Сапожко.
«Сьогодні у Броварах залишився 61 ветеран… Ми з вами маємо унікальну нагоду – говорити з цими людьми, з їх допомогою доторкнутися до сторінок історії, живими свідками якої були ці люди. Вічна пам’ять тим, кого вже немає з нами і вічна слава усім захисниками рідної землі!», – оголошуючи хвилину мовчання, сказав міський голова.
Акцент цьогоріч було зроблено на духовне слово від святих отців та настоятелів Броварських храмів. Єдиним словом Божим об’єднали громаду у поминальній молитві настоятель Храму Покрови Пресвятої Богородиці отець Михайло, настоятель Храму святих Першоверховних апостолів Петра і Павла отець Олександр, вікарій Парафії Пресвятої Діви Марії Неустанної Допомоги Римсько-Католицької Церкви отець Лаврентій, настоятель храму Трьох святителів Української Греко-католицької Церкви отець Олег, настоятель храму Великомучениці Варвари отець Роман та пастор Церкви Спасіння Рамін Квеквескірі.
Отець Михайло наголосив, що нацизм не викорінено і до сьогодні: «Адже хіба це не фашизм, коли знищують мирних людей, коли прицільно б’ють по школах та лікарнях? Коли гинуть ні в чому не повинні люди та діти?».
До Вічного вогню лягають гірлянди з вічнозеленої хвої, здригається повітря від залпів салюту почесної варти, квітами устилають підніжжя пам’ятника загиблим броварчанам люди різних поколінь – діти, їх батьки, бабусі та дідусі. Незалежно від посади, соціального статусу чи рівня заможності, ми повинні нести в собі пам’ять про жахливу трагедію, ім’я якій – війна…
Ми пам’ятаємо і це потрібно перш за все нам, живим…
Ольга Підлісна
