У селах багато таких пусток. Збудовані до, або одразу по Другій Світовій, у цих хатинках народилося, виросло й померло не одне покоління. Схилені донизу земним тяжінням зотлілі стіни, моторошно зяють порожніми шибками без скла, розтріскані крокви, наче зламані ребра стирчать у небо
Їх є у кожному селі, має таку хатину й село Переможець. Частина великої колись хати, повністю лягла до землі, й коли здається, що обважніла під затяжними дощами й снігами стріха от-от звалиться додолу, з перекошених дверей виходить дід Коля.
Микола Оснач має 73 роки. Хатину де мешкає, будували ще його баба з дідом. Довоєнні рештки покрівлі, того й гляди, поховають старого заживо. Проводка десь з нетрів захаращеного подвір’я, через стару яблуню тягнеться в дім. Місця з’єднань дротів замотані ізострічкою, рясно поливає дощ. Опалення у діда Колі пічне, але до хати він чужих не впускає.
Чому стара самотня людина опинилася у такому скрутному становищі, намагалися з’ясувати журналісти “Громадського ревізора” та були чимало подивовані, бо дід Микола вважає, що у нього все добре.
“Маю пенсію, я шоферував, на фермі працював двадцять год. То нічого, що хата валиться. Я заробив землю, є люди, які хочуть у мене її купити, а мені хатину невелику поставлять. Так я й согласився”, – розповідає старенький.
Дід Микола – одинак. Його найближча родина – це з десяток псів біля хати.
“Варю їсти собі, окремо варю їм на печі, з того й тепло в хаті. Мені дрова треба”, – це єдина та постійно актуальна потреба діда Колі.
Всіляко підтримує старого Оснача староста села Требухова Андрій Цахло. Про кого й згадав при розмові дідусь – йому староста прислав машину дров напередодні зими.
Днями вантажівка знову зупинилася біля подвір’я. Цього разу про Оснача подбали працівники комунального підприємства “Бровари-Благоустрій”.
Тепер дідусь зможе спокійно дозимувати до весни у теплі. Він категорично противиться будь-яким переїздам. Йому ж обіцяли нову хатину, а там: “Все буде добре”, – мружиться дід.
