Дуло автомата двічі блукало прицілом серед мешканців цього дому. «Кто выходил в огород?» – вкотре перепитав озброєний бурят, пильно вдивляючись у наче скам’янілі обличчя людей. Насправді, йому було байдуже, хто з них порушив заборону виходити з дому. Він хотів вбивати, але командири стріляти у мирне населення забороняли. Тільки у крайніх випадках. Таких… як зараз?
Село Рудницьке було окуповане з перших днів повномасштабної війни. Родина Сидорових місяць окупації провели не просто під пильним контролем російських вояків, а жила з ними поруч: орки зайняли сусідній будинок, який під страхом війни залишили власники наприкінці лютого.
Готували коктейлі Молотова та вели роз’яснювальну роботу – як Сидорови сусідували з окупантами
2 березня, у вайбер-спільноті “Лук’янівка – Рудницьке” з’явилося повідомлення, що на село їде колона рашистської техніки. Сидорови до останнього вірили – російське військо поїде далі, але українські воїни підірвали мости у перед Русановим та в Селищі. Рудницьке стало пасткою для орків.
Чоловіча частина родини спостерігала на другому поверсі кількість бойової техніки, що здавалося безкінечним ланцюгом в’їздила в село. На нижньому поверсі Валентина передавала дані військовикам ЗСУ через вайбер. Увечері окупанти зайшли у їхній дім.
“Хлопчина дуже молодий та двоє старших військових стали навіддалі, біля воріт. Я ж йому і кажу: “Боже, дитя, чого ви сюди приїхали? Він мені – “защіщать вас”. Від кого, питаю, ми не потребуємо жодного захисту. Ви ж молоді такі, вам жить тільки. Нащо вам ця війна?
А він стоїть, мовчить. Донька підсказала, може він української не розуміє. Я перейшла на російську, кажу йому: ось глянь, ми знаємо російську мову, російських класиків свого часу вчили, у нас багато населення російськомовного, ми добре ставимося до них. Нам не треба цієї війни. Ви б здавалися, ліпше, хлопці. Інакше маєте розуміти, що живими звідси не підете.
Вітя (чоловік Валентини – прим. ред.), тим часом бурята “опрацьовував”. Розказав йому, хто путін насправді, що Донецьк, то спокон віків українська земля. І так ми з ними добре поговорили, що прийшли вони забирати мобільні телефони, але зрештою тільки один перевірили та й віддали назад. Якось і не боялися ми їх”, – згадує Валентина Сидорова.
Згодом російські вояки зайняли добротний сусідський будинок. Серед рашистів був один, що добре володів українською мовою. Саме він навідався до Сидорових з виховною бесідою, мовляв, зась українцям дивитися своє ж телебачення, бо нацистські пропагандисти вчать коктейлі “Молотова” в росіян кидати, а робити цього не треба, бо буде українцям лихо.
“Куди нам коктейлі робити, – кажу йому. – Он у вас скільки танків, а нас всього кілька людей. Що ж з нами будемо, як ми коктейля кинемо? Ні-ні, не будемо робити. А сама подумки Бога прошу, аби хоч росіяни у погріб не заглянули – учора допізна ті коктейлі замішували”.
У селі добре навчилися відрізняти стрілянину російського війська від залпів ЗСУ. Українські війська не стріляли хаотично, чітко цілилися туди, де знаходилися кацапи. Наші добре знали, де у росіян розташована техніка, та у яких будинках оселився ворог.
“Орки каталися танком по городі. Постріляють і втікають, впритул до хати стають. Чоловік якось вийшов, каже, ви б подалі стали, вдома ж діти. То вони відповіли: «Дядька, зараз одним залпом не буде тебе, дітей і твого дому”.
Росіяни заборонили місцевим мешканцям виходити просто так навіть за межі власних воріт. Хіба тільки раз на чотири дні, за гуманітаркою.
“Спасибі нашій сільській голові, якби вона не організувала доставку гуманітарних продуктів на село – нам доведлося б дуже сутужно”, – згадує Валентина Андріївна як раз на тиждень в Рудницьке заїжджала старенька “буханка” з простими харчами: крупи, хліб, олія. Авто супроводжували танк і вантажівка із зброєю. Росіяни недаремно дозволяли привозити людям продукти, вони знали, що ЗСУ не будуть стріляти по гуманітарній колоні, а отже – орки зможуть доставити собі свіже озброєння”.
Щоб залишитися живими, годувала дітей російським сухпайком
Сусідських двійко діток росіяни підгодовували своїм армійським пайком. Тієї весни малі з’їли навіть те, на що уваги не звертали у мирному житті – сушку з яблук і горіхи. Їхня мама Іра розповідає, як тиждень сиділи у підвалі свого київського будинку. А тоді вирішили убезпечитися й поїхали до дідуся в Рудницьке. Наступного дня в село зайшли орки.
“Ми остаточно оселилися в погребі. Нам було страшно, дуже страшно і дуже-дуже страшно. Діти й досі, як чують якийсь гуркіт, питають: “Мамо, йдемо у погріб?” Як не стало світла, мусили діставати все з морозилки, рятувати продукти. Я вперше в житті маринувала гриби в березні”, – зараз Ірина іноді посміхається, коли розповідає про прожиту під землею окупацію. А тоді кацапи першим ділом відбирали телефони і забороняли зачиняти двері на замки, застібки, засуви.
“Сказали нічого не закривати, бо будуть стріляти. Але дітям іноді приносили харчові пайки. І я брала. Не з голоду – а від страху. Бо у другій руці вояка тримав автомат. У нього в погляді, наче читалося: “або ти береш їжу, або я буду стріляти”.
*****
25 березня російські військові залишили Рудницьке. У ніч напередодні село стало осередком пекла. Земля ставала дибки від пострілів та вибухів.
“Суцільний гуркіт та вибухи. Стрілянина не вщухала всю ніч. Ми з чоловіком вперше не спустилися у підвал. Лежали на дивані і не молилися навіть. Вирішили собі – хай станеться те, що має статися. Здавалося, що усі снаряди падають до нас, за вікном раз у раз здіймалася земляна завіса…”, – чимало страху натерпілися тієї ночі Валентина та Віктор Сидорови.
А на ранок з Рудницького виїзджали ворожі танки. З 60 одиниць бойової техніки, які зайшли на початку березня, з села відступали сім танків та чотири БТРи.
