Саме через домашніх тварин багато людей відмовлялися від евакуації і залишалися вдома, під російською окупацією. Як і Альона Аdazhio, власниця Кінно-спортивного клубу “Кінний острів”, що у Лук’янівці, Броварського району. От тільки, окрім підопічних коней, її “не випустила з дому” зграя довгошерстих і бордер-коллі, кози і кабанчик
Усім тваринам Альони пощастило залишитися в живих. А от сусідським – ні. Російський снаряд влучив у стайню на подвір’ї поруч, там породисті коні згоріли заживо.
Напередодні на урок верхової їзди до Альони приїхала її учениця Дарина. Тренувалися на критому манежі. Опісля Дарина залишилася ночувати у Альони, а вранці дівчата прокинулися від вибухів.
“Дашу я у Київ не відпустила. Будувала конюшню правильно, в радіусі 40 кілометрів тут ні заводів, ні фабрик, ні інших стратегічних об’єктів нема. Я була впевнена, що тут нам нічого не загрожує. Виявилося, що для росіян саме село стало “стратегічним об’єктом”, – розповідає Альона.
Невдовзі у Лук’янівці зникла електроенергія. Дівчата вирішили обійтися без генератора, аби не привертати увагу ворога. У сусіда брали воду. Собі, тваринам – майже 600 літрів на день. Альона каже, що їх життя набуло дивного, але чіткого графіку: два дня у стані апатії, ранок починався фразою “Боже, нам кінець”, сил вистачало тільки погодувати тварин. Вже наступні пару днів ними керував оптимізм і жага до життя та активної діяльності: коней – гуляти, денники – прибрати, увесь двір – вичистити.
“Мій улюблений письменник Еріх Марія Ремарк. Буквально у перший день окупації, ми з Дашею негайно його перечитали, зрозуміли, яких змін зазнаватиме наша психіка. І я запропонувала: “У мене є рішення, два літра “Ремі Мартіна” (коньяк – прим. ред.). Будемо щодня трохи “лікуватися” від реальності. Знали, що буде апатія, настрій змінюватиметься часто. Але ми не впадали у відчай”.
Зараз Альона сміючись згадує день, коли на її подвір’я таки завітали окупанти. А тоді вона над усе боялася втратити самоконтроль, бо паніка чи сльози перед озброєним ворогом могли обернутися незворотніми наслідками для дівчат. Налякана Даша, з величезними від страху очима ледве вимовила: “Щось їде. Там танк”. “Пригнись”, – відповіла Альона й продовжила підмітати двір. Жодних емоцій, – повторила собі подумки.
“Робота тренера кінної їзди пов’язана з ризиками. Під час тренування контролюєш одночасно безпеку і коня, і вершника. Тобто, чим гірша ситуація, тим більше я себе тримаю в руках, а зовні це виглядає, як повний дзен. Як і тоді. Відкрила ворота – стоїть бурят. Питає, чи можна зайти. З автоматом. На його місці я б не питала дозволу. Він виглядав таким брутальним воїном, не з тих чмобіків, що нам показують. А ще він був доволі прокачаним психологом. Врешті нас врятував фактор несподіванки”.
Лук’янівці “пощастило” – в село зайшов підрозділ, де було два командира, – пригадує Альона. Одного з них, бурята, катастрофічно боялися його ж підлеглі. Кількох росіян після деокупації відкопали на людських городах. Перед тим у селі чули автоматні черги. Бурят-командир розстрілював своїх за найменші провини. Тому вбивств й насильства над цивільними у Лук’янівці не було. Кажуть, бурят заборонив чіпати місцеве населення і ретельно слідкував за особовим складом.
“А чого ви не евакуювалися?” – не чекаючи відповіді, бурят пішов оглядати двір.
“У нас багато тварин, – відповідаю йому. Бачу, що він намагається мене продавити на страх, чи обурення. Розпитували про коней. Я щось відповідала: той старий, той молодий. Раптом згадала, що буряти наче конину їдять. Спохопилася: оцей кінь молодий, кажу, але дуже хворий. Тоді бурят запитує, чи нам з Дашею не страшно. Кажу: страшно, коли мені нема чим годувати моїх тварин. А так – все нормально. Головне, думаю, аби він не зрозумів, що я йому брешу”.
Надто пізно Альона зрозуміла, що обидва її смартфони лежать на самому видному місці. Аби хтось з кацапів заглянув на її сторінку у Facebook – цього було б достатньо, щоб обох дівчат розстріляли на місці. На диво, “гості” гаджетів не помітили. Або зробили вигляд, що не побачили. Поцікавилися, чи у домі є чоловіки і зброя. Вийшли, повсідалися на свій БТР. “Тримайтеся, – сказали, – бережіть себе”. “Це ви себе бережіть”, – відповіла Альона, бо вже зрозуміла: завтра окупантів будуть гнати з села штурмом.
Увечері сусід Саша прийшов з вибаченням, мовляв, вечерю вам не зготовив – газу нема по всенькому селі.
“У селі перекрили газ, орки аж до нас заїхали – це вони шляхи відступу шукають. Готуймося – завтра буде штурм”, – підсумувала Альона.
О сьомій ранку 24 березня навколо Лук’янівки на повну працювали “Гради”, а головну вулицю села впевнено заповнили українські БМП. Жінка досі згадує, як у перші дні війни змогла поїхати у Баришівку, купити продукти і ліки. Зайняла чергу в аптеці, раптом пролунав дзвінок з Польщі.
“Телефонував мій добрий друг, тренер з кінного спорту Олександр Ярмола. Це було дуже зворушливо: “Альона, я через дві години буду на польскій границі з коневозом. З конями, свинями, всіма твоїми собаками, я готовий тебе забрати”.
Ледве стримала сльози і відповіла, що вона трохи повоює вдома, а як стане зовсім непереливки, може тоді в Польщу…
Через рік після подій Альона впевнено визнає: місяць під російською окупацією потім ще п’ять днів, проведених разом з штурмовиками ЗСУ був її найкращий час у житті.
“То був дуже відвертий, справжній і чесний період. Час, який зірвав з людей маски. Про багатьох, про себе також, я дізналася багато нового. Хорошого, доброго. Я щаслива, бо знаю, що у моєму оточенні гнилих людей нема. Шкода, що дізналася про це ціною війни”.
