Олександр посміхається, коли згадує себе дитиною. Зараз, без перебільшення герой, – а у школі постійно товкмачили, що нічого путнього з нього не виросте. Сашко добре запам’ятав ці “прогнози”, адже мало не щодня чув: “розумна голова такому дурневі дісталася”
На зустріч із журналістом, капітан 10-ї Окремої гірсько-штурмової бригади, командир роти вогневої підтримки Олександр Суботенко, приніс свою нагороду – орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, отриманий за успішний штурм села Миколаївка біля Соледара. А педагогічному колективу броварського ліцею №6 у першовересневе свято просить передати вітання.
Про удостоєний орденом подвиг
До штурму Миколаївки ми готувалися з шостої ранку. Повели артпідготовку, “порихтували” російську артилерію і надвечір вийшли у село групою з шести чоловік: автоматники, кулеметники і я з командиром взводу. Позаду залишив ще 14 наших військовиків. Зрозумійте: місцевості я зовсім не знав, своїх людей заводив по планшету, нас коригував дрон. Дуже надіявся, що все буде добре, бо чітко розумів, що не маю права на втрати, навіть на одного 300-го. Принаймні, я розраховував, якщо ми попадемо в засаду, то загине нас шестеро, а не усі 20 людей.
Дочекалися вдалого моменту, зайшли грамотно. Щоб не піднімати гвалт, підвали й хати не зачищали. Ми одягнули мультикам, росіяни у сутінках не одразу могли зрозуміти, що перед ними ворог, якби раптом помітили нас. Так і сталося. Наче невидимі, ми пройшли все село. Аж тоді зачистили і зайняли крайні позиції, тим самим обрізали рашистам тил. А от після цього ми пішли назад – зачищати село.
За приблизними і дуже скромними підрахунками, наша група з шести чоловік задвухсотила 47 москалів. А самі вийшли без втрат, навіть без поранених. Потім нас три години поливали мінометним вогнем. Хлопці ще стояли у повен зріст і стріляли кацапів, як зайців, бо нами повністю оволоділа ейфорія. Адже ми їх тоді стільки знищили, а у самих ні подряпини! У тому районі було десь 250 “вагнерів”, в селі – чоловік 100, не менше, і всього за годину, замість вбитих туди підійшла свіжа сотня вояк. У росіян питання в людях не стоїть. А я над усе мав зберегти особовий склад, тому дав наказ відступати. Адже війну виграє не техніка, а люди, які нею керують.
Про російського ворога
Ворог сильний, підступний і дуже розумний. Байки про недолугого ваньку на радянському іржавому танку – заспокійливе для цивільних українців. Не дуже вдале, як на мене. Досить втішатися, що все буде добре і у цьому контексті недооцінювати ворога. Різні серед них є, ДНР/ЛНР, наприклад, одного навіть з Харківської області в полон взяли – циркові війська. Але в основному, особливо вагнерівці, от вони просто дуже добре були навченими. Коли я кидаю гранату, у них є півтори-дві секунди, щоб вибратися з окопа у людський зріст висотою. І вони вистрибують. Із зброєю, усім спорядженням. Вони вступають у бій тактично правильно. Не втікають, добре оцінюють обстановку і дуже добре воюють ближньому бою. Ворог сильний.
Вагнерівці в полон не здаються взагалі. Я загнав у підвал чоловік десь 13, їх оточили і попередили, щоб виходили, бо закидаємо гранатами. Щоб ви зрозуміли, наскільки вагнерівці затяті: у відповідь я ні слова, ані звуку не почув. Ми їх закидали гранатами і все. Одного полоненого потім взяли. Ми сиділи в тилу, а вагнера прийняли нас за своїх і прийшли просити допомоги, щоб поранених вивезти.
Вижити в бою і не розгубитися – як?
Прораховувати усі варіанти, які тільки здатен придумати. І затямити – страх у тобі живе до початку бою. А в бою працюють по тобі – ти працюєш у відповідь. Страх зникає.
Вважаю, що не всім чоловікам місце на передовій, але обов’язок кожного – навчитися володіти зброєю. І жінкам не зайве буде. Ця війна надовго. Ви, цивільні, думали про те, що буде, коли ми отам, на передовій, закінчимося? У мене буває так, що приходить новачок і через кілька днів, тиждень, він гине. Телефонує його дружина і питає, як так, що ви новичка не навченого відправили в бій? Це неправда. Кожному бійцю даю час освоїтися на території Донецької області. День-два, тиждень. Але ж як? Рік живуть у війні і їдуть на передову не готові. Люди повинні самі вчитися, ходити на стрільби, тренуватися. Потім його забирають, а він нічого не вміє. А що ти цілий рік робив?!
Зрозумійте нарешті: кожного торкнеться війна. Кожного. Проігнорувати її нікому не вийде.
Про котиків ЗСУ
У моєму підрозділі пияків нема. Але не судіть тих, хто дозволяє собі кілька крапель. На позиціях часто не можеш заснути, хоч на пару годин, через стрес, та постійну напругу. 50 грам – помічний засіб для розслабитися й поспати. Всілякі є. Хтось – більше, хтось – менше, але в загальному ми виконуємо роботу. І виконуємо її добре. Мені здається – це саме головне. Бо ми – звичайні люди, які прийшли з села, з міста, з цивільного життя. Ми одягнули форму, але можемо випити й закусити. Ми беремо зброю і йдемо жертвувати собою. Не звертайте уваги на наші недоліки, дивіться на достоїнства.
Люди не ідеальні по своїй природі. Військові теж. Але є нюанс, який криє усі наші недоліки. Ми жертвуємо собою. Ми здатні віддати своє життя. І оцей момент, він перекриває абсолютно все, він прощає нам всі гріхи та недоліки.
Про себе
Ми знали, що війна буде. Чекали з дня на день. Зранку командр розбудив, спокійно зайшов: “Хлопці збираємося, їдемо, почалася війна”. Без паніки зібралися, завантажили боєприпаси, зброю і поїхали. Куди – не знали. Нас привезли на Волинь, охороняти кордони. Кілька разів ледь не відкрили вогонь у бік Білорусі. Не дійшло до цього. Наказ скасовували в останній момент. Потім під Києвом, у Житомирській області били росіян по флангам, нищили техніку. Цілей було дуже багато: куди не стрельни – всюди попадаєш.
У травні поїхали на Донбас і до сих пір там. Я був готовий до війни. З дитинства цікавився військовою тематикою. Вивчав історію військового мистецтва – це улюблений предмет в університеті. І так, я професійний військовий.
Свій орден не “обмивав”, не розумію, як у цей час можна щось святкувати.
Про мрії
Мрію повернутися після війни і жити звичайним життям. Це найкраще, що може мати людина – жити звичайним життям. Війна відкидає усе зайве. На позиціях ти не страждаєш через те, що хочеш “Мерседес”, але не можеш його купити. Бо війна задтна задовольнити тількі мінімальні запити: поспати, поїсти, помитися. Отримав щось з цього переліку – ти щасливий. Як то кажуть, чим вищі запити у людини, тим глибше її нещастя. А війна вчить простоті, яку приносиш з собою додому і дивуєшся потім, наскільки легшим стало життя. Бо ти скинув усе зайве.
Люблю свою роботу. Так, саме зараз під час війни, “на нулі”, під вибухами снарядів – я щасливий.
