До зустрічі з DZIDZO цей худорлявий очкарик називався Назар Гук. У творчому колективі Дзідзьо нарік нового учасника сценічним псевдо Юлік. Через шість років активної творчої діяльності Юлік наважився почати сольну кар’єру. Співати не збирався, став діджеєм. Каже, що продовжує дружити з Дзідьом, попри те, що той відібрав у нього ім’я. Бо скільки б не було у музиканта нових проектів, впізнають його все одно, як Юліка «той-що-був з DZIDZO». Образ молодшого брата, котрому постійно «перепадало на горіхи» залишився з ним надовго
Напередодні святкового виступу у Броварах з нагоди Дня молоді, «Громадський ревізор» детально розпитався у Назарія, чому він досі Юлік та чи не розчарувала артиста самостійна діяльність?
– То як до тебе все таки звертатися – Юлік чи Назар?
– Та як завгодно, я звик до обох імен. Насправді більше людей мене знають, як Юліка. Навіть був колись курйозний випадок. На той час вже рік грав у колективі Дзідзьо, тому інвестори, друзі колективу знали мене, як Юліка. Перший раз я приїхав з дружиною, познайомив її з колективом. І вона цілий вечір щось розказує про мене: “Назар то, Назар це”. Всі слухають, головами кивають, нарешті питають: то кльово, але хто такий Назар? Отак я зрозумів, що мене насправді не знають навіть колеги.
Юлік наразі це торгова марка, бренд в майбутньому. В Україні з такими юридичними штуками краще не жартувати, тому я вирішив все запатентувати, щоб все було чесно і гарно.
– Ти пішов від Дзідзя три роки тому. І не шкодуєш про це?
– Чотири роки тому, у 2017-му. Жодного разу не шкодував. Я керуюся принципом – все, що не робиться – то найкраще. Без змін немає руху. Це була довга процедура, я довго йшов. Перший раз, коли я йому про це сказав, він, мабуть, не повірив, бо сказав: «Та що ти таке кажеш? Подумай добре. Даю тобі місяць». Через місяць я знову почав ту розмову. Дзідзьо каже: «Тобі щось не подобається? Давай разом подумаємо, що треба змінити». Але я сказав, що хочу кардинально змінити усе. І він знову запропонував: «Давай будемо разом змінювати».
Але за ті п’ять років, що ми разом на сцені, на репетиції, скільки кілометрів проїздили — ми стали майже рідними. У мене маленький син, хочеться якомога більше приділяти йому уваги. А коли ми їздили на два тижні на гастролі, я дуже сумував за ним.
– В одному з інтерв’ю ти скаржився, що працюючи у Дзідзя, тобі катастрофічно бракувало часу на сім’ю, на себе. Зараз його більше стало?
– Часу стало ще менше. Нині часу нема навіть просто посидіти в кав’ярні. Я обідаю на виїздах. Під час інтерв’ю, наприклад, поки вас чекали мав півгодини хоча б просто посидіти, подумати. Інакше його просто нема: робота на студії, виступи, фотосесї, зйомки. Ще більше, ніж було тоді. У Дзідя велика команда і кожен робив свою роботу. Від мене залежало гарно виступити на сцені, знятися у кліпі, виглядати непогано і мати гарний настрій, сфотографуватися з людьми. А зараз від мене залежить все. Все проходить крізь мене, всі рішення також приймаю я. Хоча маю менеджера, довірену людину, він дуже багато робить, але всі наші рішення – то прийняті разом, не без мого відома. Через це відповіді на всі питання знаю теж я.
– Сольну кар’єру ти почав піснями ліричного жанру. Зараз ти діджей. Ти ще обираєш напрямок в якому працюватимеш?
– Шукаю себе напевно. Вибір і правда не остаточний. Я намагаюся користуватися всім, що мені можливе й доступне. Придумалося щось – чого воно має лежати десь на полиці? Пісні були в голові, я їх написав і записав. Тоді ще сам робив аранжування, записав звук. Коротше, тоді я робив все сам, крім фотосесій.
– А ти працював з Михайлом Хомою у його ліричних творах?
– Я з ним на весіллях грав. У нього був тоді гурт “Друзі”. Власне ми так і познайомилися. Завдяки моєму куму Оресту Галицькому, теперішньому гітаристу гурту DZIDZO. Я з ним дружив, а кум грав по весіллях з Хомою. Вони шукали клавішника, кум порадив мене. Вперше до них я приїхав на концерт, здається, до Дня вчителя. Відіграв, почали співпрацювати і поступово став весільним музикантом.
Опісля пішов клавішником в гурті DZIDZO і так, на якісь його ліричні пісні допомагав робити аранжування.
– Слід згадати і про навчання в італійській консерваторії, щоб не позиціонувати себе тільки весільним музикантом.
Коли людина їде в іншу країну – там завжди важко. Постійно треба показувати, що ти не гірший за людей, котрі там живуть. Особливо італійці. Вони мають таку патріотичну, націоналістичну натуру, вони вважають, що є найкращими. Ми теж вважаємо найкращими себе, але не всі з нас показують себе з кращого боку за кордоном, зокрема в Італії. Тому завжди мусив доводити, який я прекрасний. І працювати. Але я тоді був меншим, і не завжди мав час сидіти по кілька годин займатися на фортепіано, мав інтерес заробити грошей.
Через те трохи дурив свого професора з фортепіано. Дякуючи тому, що українська музична програма сильніша, дуже багато речей грав просто з пам’яті. На питання вчителя чи я займався, відповідав ствердно, насправді навіть книжку не відкривав. Професор читав у моїх очах, що нічого я не вчив, й дозволяв грати в повільному темпі, окремими руками.
Я відкривав етюд і раптом: оппа – а я ж його грав на академконцерті. Та нє, кажу, давайте в темпі звичайному.
Професор з насмішкою, мовляв, ну я перекурю у вікно, а ти собі поки налаштуйся. І тут я починаю грати в темпі, з ритмом, як того вимагають усі правила. Той пам’ятаю аж викинув щойно прикурену сигарету й пішов спостерігати, як то мені так гарно вдається грати з листа.
Таких казусів було багато, бо хочеш жити – вмій крутитися.
Отже, коли постала потреба змін в житті, то пошуків іншої професії навіть не виникало – тільки музика.
– Тобто у виборі професії ти не сумнівався?
Ніколи. Я з семи років грав по весіллях. На клавішах. В мене тато був весільним музикантом. І я все життя ходив до нього на репетиції. У 1996-97 році то було модно, і гроші музикант заробляв непогані. Грати я навчився раніше, ніж пішов у музичну школу. Маю навіть відео 97-го року, як я граю на весіллі. Заробляв рівноцінно з моїм татом, таку ж суму, як він. А знаєте, які весілля в Західній Україні? Починали грати о четвертій дня аж до шостої ранку. І семирічний я теж грав до кінця, зате заробляв трохи більше ніж моя вчителька з фортепіано.
– Ти пам’ятаєш якісь курйозні випадки із свого дитячого досвіду?
Я любив грати на весіллях, бо всі підходили, дивувалися: ой, який маленький хлопчик, а так гарно грає, багатії на корпоративах дарували грошики. Замовити пісню коштувало сто гривень, то було багато. На всю групу дали сто гривень, а мені ще збоку 500, бо я їм сподобався. Я завжди мав трохи більше ніж всі. Бо мене всі маленького любили.
– Тебе впізнають на вулицях?
– Так! Це буває дуже смішно. Наприклад в Тернополі йду вулицею, а на зупинці якийсь хлопець не стримується і вигукує: «О, Юлік!» Якось на Миколая взимку йшов у магазин, ходили веселі люди після святкування Миколая, якийсь хлопець бив усіх різкою і каже до мене: «Ходи сюда!» Я кажу: «Чоловіче, та я старший за тебе!». Він: «О, Юлік!» До речі, мої фанати з гурту Dzidzio перейшли за мною. Це приємно.
Розмовляла Кристина Ломенко
