Нещодавно, на засіданні чергової 45 сесії Броварської міської ради депутатський корпус підтримав рішення про створення у місті нового комунального закладу «Дитячо-юнацька спортивна школа з ушу та єдиноборств». Це насправді мрія, яку Президент Федерації ушу в Україні Олег Чуканов виношував довгих 25 років і їй таки судилося збутися. Шлях був непростий, але цікавий. Про перші старти у спорті, кримінальну відповідальність за заняття карате, навчання у Китаї та багато чого іншого читайте в інтерв’ю «Громадського Ревізору» із Заслуженим тренером України Олегом Чукановим
ГР: Бровари неофіційно називають столицею України з ушу. Як прокоментуєте це твердження?
О. Ч.: Я радо з цим погоджуюся і здобутки наших вихованців є цьому підтвердженням. Але за будь-якими здобутками стоїть величезна робота тренера, а в нас неймовірний колектив. Саме завдяки йому ми досягли всього, що маємо. Відтоді, як 1993 року відкрилося перше відділення у Броварах, як власне і в Україні, через цей вид спорту пройшло вже декілька поколінь спортсменів і декілька поколінь тренерів. У нас колектив не просто однодумців, ми – родина. А теплі відносини є фундаментом успішної спільної роботи. Ми любимо справу, якою займаємось. Це доводять і наші досягнення.
ГР: З чого почалася Ваша історія?
О. Ч.: Ушу, як вид спорту, прийшов до нас із запізненням, тому я розпочинав з карате, яке прийшло до нас ще у 80-х, і було, до речі, заборонене кримінальним кодексом. Я ще у школі тоді навчався і це зазвичай були заняття, які проводилися за, так би мовити, закритими дверима. Скажу, що люди дійсно несли за це відповідальність. Був тренер, який відсидів у в’язниці через свою тренерську діяльність. Цей вид спорту був дозволений лише для Міністерства внутрішніх справ.
ГР: Це була якась пересторога?
О. Ч.: Мабуть, це з історії про те, «як-би чого не вийшло». Можливо, боялися масових об’єднань, хоча ні бокс, ні боротьба чомусь нікого не бентежили. Але ушу в Радянському Союзі вдалося приховати під псевдонімом «оздоровча гімнастика» і з ним я вперше познайомився через телевізійну програму. Я побачив і закохався. Рвонув на Далекий Схід, як мені тоді здавалося, і вступив до університету фізкультури у Хабаровську. Мені надзвичайно пощастило – один із семестрів я навчався в Державному університеті фізкультури в Китаї, якраз-таки на кафедрі ушу. Здобувши знання, повернувся до рідних Броварів. Навіть встиг виступити в першому і останньому чемпіонаті Радянського Союзу з ушу (сміється). Я повернувся і, дякуючи довірі, мені вдалося відкрити перше відділення з ушу в Україні.
ГР: З якими основними проблемами довелося зіткнутися, створюючи школу з ушу та єдиноборств?
О. Ч.: Як не дивно, заздрість. Проходячи через усі етапи, я зрозумів, що багато людей плутаються у поняттях, або просто роблять вигляд, що не розуміють очевидних речей. Усі ж думають як «ага, ти можеш, то чому ж я не можу?» Звісно можеш, але для цього треба щось робити. А то приходять, припустимо, спортсмени, які виступають на рівні клуба чи міста, і не можуть співставити чемпіонат області і чемпіонат Світу. Про що тут можна говорити? Мені теж було нелегко і це був важкий і довгий шлях, але я горів ідеєю і тепер маю результат. За що неймовірно вдячний громаді міста, депутатам, міському голові Ігорю Сапожку за довіру та прийняте рішення. Ми щасливі!
ГР: Як щодо тренувальної бази та реконструкції спортивного комплексу, в якому ви займаєтесь? Терміни вже визначені?
О. Ч.: «Світлотехнік» – це взагалі окрема історія, адже раніше цей зал належав заводу, який в результаті лишив його без опалення, води і ремонту. А я хотів, щоб дітям було де займатися. Ходив, збирав документи, випрошував у директора підпис, аби той передав приміщення у комунальну власність міста. І мені вдалося! Це була моя особиста перемога. Тоді я починав усе з нуля і роботи проводилися своїми силами. А сьогодні Броварська школа найкраща в Україні. І це результат того, що ти не просто мрієш, а дієш.
Та це жахіття давно потребує реконструкції і я сподіваюсь, що вже з наступного року ми нарешті розпочнемо роботи. Проект зроблений. У ньому, до речі, також передбачено будівництво великого майданчику на території спорткомплексу, який призначений для занять ігровими видами спорту влітку. Тож люди до пізньої ночі зможуть грати у волейбол, футбол, займатися гімнастикою. Експертизи також пройдені і я з нетерпінням чекаю вже тендер, який визначить виконавця робіт. Загалом для проведення реконструкції потрібно близько 25 млн. грн.
ГР: На яку кількість дітей буде розрахований комунальний заклад?
О. Ч.: Дитячо-юнацька спортивна школа має штатний розклад, у якому наразі зазначено 12 тренерських ставок. Наше приміщення для тренувань розраховане на 80 чоловік, однак тренери зможуть працювати з дітками не лише на цій базі, а й там, де вони працюють зараз. Тим паче, що в нас школа не лише з ушу, а й єдиноборств. На даний момент, окрім цього приміщення, у нас є ще секції в школах №6 і №10 і станом на сьогодні у місті понад 500 дітей займаються ушу та єдиноборствами.
ГР: Як щодо вікової категорії?
О. Ч.: Відповідно до програми, затвердженої Міністерством спорту, з 6 до 23 років. Однак, ми займаємось з дітками з 4 років. Я створив для них окрему програму, по якій вони займаються. Це корисно як для фізичної загартованості, так і загартованості у сенсі дисципліни.
ГР: Ким на сьогоднішній день пишаєтесь найбільше?
О. Ч.: Звичайно своїм учнем Андрієм Ковалем, який є Заслуженим майстром спорту, Заслуженим тренером України, незважаючи на свій молодий вік (36 років). Він прийшов до мене 11-річним юнаком, а зараз це 8-кратний чемпіон Європи, чемпіон Світу, призер кубків Світу. Зараз він головний тренер національної збірної команди України. Та я пишаюсь не тільки від його здобутків і від звань, він досі лишається людиною, на яку я з чистим сумлінням можу лишити все.
ГР: І наостанок, продовжіть фразу: «ДЮСШ потрібна для…»
О. Ч.: Знаєте, років 10 тому я б сказав щось на зразок «це дасть місту гордість, славу, честь… ще щось». Зараз я скажу інакше – нова ДЮСШ потрібна для наших дітей. У нашому місті їх надзвичайно багато і прикро спостерігати, як вони у прямому сенсі пропадають в гаджетах. Світ же іде вперед не лише за рахунок технологій, і мені прикро, що маючи таку талановиту молодь, ми так відстаємо від інших країн. Нашим дітям не вистачає спілкування. Вони розмовляють один з одним не відриваючись від фейсбуку. І я радію, коли хоча б на 2 години можу їх відірвати від цих дурниць і потренувати. Окрім того, це дозволить нам проводити змагання серед школярів. Адже у них є лише чемпіонат України і той проводиться один раз на рік (участь в Кубках України дозволяється брати з 18 років, – ред.). Нарешті ми отримаємо більше можливостей та стартів і я в першу чергу думаю за прогрес. Я дійсно живу своєю справою і від того щасливий.
Пройти такий довгий шлях до здійснення своєї мрії – справжній подвиг. Але це під силу лише тому, хто дійсно живе своєю справою усім своїм серцем. Вдвічі приємніше, коли ця мета висока. Впевнені, вихованці нової ДЮСШ з ушу та єдиноборств принесуть нашому місту ще багато перемог.
Антон Романов
