Професія вчителя вважається однією з найбільш важливих в суспільстві. Проте, за деякими соціологічними дослідженнями, вона займає четверту позицію за непрестижністю після таксистів, сантехніків та робітників торгівлі. Тому школи поступово «старіють», педагогічний колектив іноді нагадує радше пенсійний фонд, ніж заклад освіти
У навчальних закладах України працює близько 80 тисяч вчителів пенсійного віку, а це майже 17% від загальної кількості. Відсоток вчителів поважного віку у Броварах приблизно такий же. «Пенсійного віку називається цифра десь 17%, передпенсійного – 18%. Тобто, разом їх уже майже 35 чи 30%. Це проблема нашого законодавства. Якщо по державним службовцям чітко визначено, що ми можемо працювати до 60–65, то вчителі і всі інші, які не є держслужбовцями, можуть працювати до останнього подиху»,– розповідає заступник міського голови з гуманітарних питань Лариса Виноградова.
Пенсіонери тримаються до останнього
Ситуація, коли вчителю доводиться продовжувати працювати навіть після виходу на пенсію, склалася по всій Україні. Адже працівники освіти, не дивлячись на важливість своєї професії та багаторічний досвід, отримують пенсію не більше 2000 гривень. Тому вихід на заслужений відпочинок для них означатиме життя на межі бідності. До того ж, у більшості випадків педагоги пенсійного віку працюють за покликом душі, бо без роботи вони просто не уявляють свого існування. В результаті виходить, що їхні знання нібито вже не відповідають духу часу, проте чисто по-людські звільнити їх шкода.
Інша проблема в тому, що молоді кадри йдуть у школи не надто охоче. На перших етапах їхня заробітна плата становить не більше 1500 гривень. Адже в них немає ані так званої «вислуги», ані відповідної категорії. Тому, обов‘язок відпрацювати три роки на педагогічній ниві для випускників, які навчалися навіть за бюджетні кошти, мало мотивує. Одразу ж після «відпрацювання» такі кадри йдуть шукати кращої долі у інші сфери діяльності.
Протилежні думки батьків
Батьки з цього приводу розмірковують досить по різному. Одні ратують за досвід вчителів‑пенсіонерів, інші воліють, щоб їхню дитину вчила людина із сучасним світоглядом.
«Я не уявляю, як вчитель, який половину життя пропрацював за комуністичними гаслами, може викладати моїй дитині історію. В нього світобачення інше. Я не говорю вже про такі предмети, як, приміром, політологія. Життя рухається вперед, зараз скрізь інновації, прогрес»,– розповідає Наталія, мати 12‑річного учня.
«Я вважаю, до досвід дуже важливий. Наука не змінилася, тому вчитель математики чи фізики може бути й пенсійного віку. Головне – рівень викладання»,– говорить на противагу їй мати підлітка Олена.
Про те, що думка батьків різна, розповідає і Лариса Виноградова: «Є батьки, які будуть горою стояти за свого вчителя-пенсіонера, бо їх влаштовує рівень підготовки дітей, догляду і так далі. Тому батьки – це теж такий лакмусовий папірець, який показує нам, як працює пенсіонер у школі».
Однак, варто враховувати, що педагог, якому більше 70 років, іноді не має здоров’я, щоб належним чином виконувати свої обов’язки. Наприклад, в одній зі шкіл Броварів вчителька математики просто заснула на уроці. Певно, що дається в знаки загальна втома та той самий поважний вік.
Атестація, як метод перевірки відповідності
Вихід із ситуаціє є. І полягає він у так званій атестації. Раз на п’ять років кожен вчитель проходить атестацію. На ній він підтверджує рівень свої знань та відповідності займаній посаді. Здавалося б, така перевірка повинна відсіювати в тому числі і педагогів‑пенсіонерів, які вже можуть не відповідати рівню знань. Проте, як нам розповіли самі представники освітньої галузі, практично не буває таких випадків, щоб якийсь вчитель не підтвердив свою кваліфікацію. «Все залежить від управління освіти – які там зв’язки і стосунки у вчителя. Проте цей важіль не використовуються як метод звільнення таких педагогів»,–розповіла нам Олена, викладач англійської мови.
В Міносвіти також міркують над питанням оновлення кадрів в освітній галузі. Зокрема, статистика показує, що за останні десять років кількість вчителів‑пенсіонерів зросла на 15 тисяч осіб, а от кількість молодих кадрів – до 30 років – з кожним роком тільки зменшується.
Вікова ротація необхідна і неминуча. Однак і донині з цим у нас, як бачимо, не просто проблема, а вже тривожна хронічна ситуація.
Аліна Яковенко