У минулому номері ми писали про мужню романтику волонтерства. Про хоробрих хлопців та дівчат, якіза покликом серця їдуть у саме пекло, аби підтримати захисників нашої вітчизни. Цього разу ми вирішили описати, наскільки важко їм це дається. Тяжкі будні волонтерів на власній шкурі відчув «Громадський ревізор».
Відважні волонтери ГО «Ветерани АТО Броварщини» зібралися в чергову подорождо зони АТО. Цього разу вони вирішили відвідати броварських бійців, які нещодавно вирвалися з Дебальцівського пекла. Під враженням від розповідей проминулі поїздки, я вирішила приєднатися до групи. Скажу відверто, хвилюватися я почала щедо того, як сіла до волонтерського мікроавтобуса.
П’ятниця 23:30. Година збору всієї групи. Виїжджаємо в ніч, аби вже зранку бути впершому пункті призначення, адже до настання темряви необхідно встигнути відвідати кілька локацій. Їжа, питна вода, теплий одяг – зібрана небайдужими броварчанами гуманітарка у волонтерський мікроавтобус не вміщується, доводиться чіпляти причеп.
Субота 01:15. Після довгих зборів, ми нарешті вирушаємо. Дорога чекає доволі складна. На причепі зламалися стопи, тому потрібно їхати дуже обережно та уважно.
09:00. Ми в Чугуєві, Харківська область. Перед тим, як відвідати бійців, вирішили завітати до тих, кого війна залишила без даху над головою – до переселенців з Донбасу. Більше 60 східчан, тікаючи від постійних обстрілів, знайшли прихисток в колишній чугуївській вечірній школі. Наш мікроавтобус ще не встиг припаркуватися, як на вулиці почали з’являтися виснажені, проте раді нашому приїзду люди. Вони вже були знайомі з броварськими волонтерами і з нетерпінням чекали, коли ті знову привезуть їм «гостинці».
Поки наші розвантажували гуманітарку, я зайшла до будинку. Попри ранню годину, життя там вже по-справжньому кипіло. Дітлахи гасали кімнатами, жінки жваво прибирали, бабусі в’язали теплі шкарпетки, а чоловіки уважно слухали новини про ситуацію у зоніАТО. І все б виглядало досить природно, якщо б не той факт, що це абсолютно чужі один одному люди, які вимушені жити разом. На 60 переселенців –всього три кімнати. Малюки, підлітки, інваліди та люди похилого віку живуть буквально один у одного на голові. Двоповерхові ліжка, довжелезний стіл у їдальніі всього одна розбита душова кабінка на всіх. Також одна пральна машина на 5 кілограмів. Аби помитись, вони мають записатись в чергу, а прання тільки за встановленим графіком. Ось такі реалії життя переселенців в Україні. Проте, скаржитись вони не звикли.
«Тяжко тут, проте це набагато краще, ніж сидіти у підвалі. Ми з Дебальцевого. Разом з сім’єю ми тричі потрапляли під бомбардування, під гради. Сиділи в підвалах, там 8 градусів тепла, а в нас маленькі діти, воду грілина кострі. Можливо тут і не найкращі умови, але радує хоча б те, що є свій теплий куточок та дах над головою», – розповідає Валентина, пенсіонерка, яка була вимушена покинути рідну домівку разом з усією родиною.
Найбільше вражають дітлахи. В такому юному віці – такий дорослий, повний болю, погляд. Із сумом вони згадують рідну домівку та мріють якнайскоріше туди повернутися. Броварським волонтерам вдається на мить занурити «дорослих» малюків у дитинство – презентовані іграшки викликають у них щиру дитячу радість. Дорослі реагують на гуманітарку так само, які маленькі діти. За новий одяг боротьба серед матусь. Вони, як справжні левиці, відвойовували для своїх дітлахів теплі речі.
«Держава нам зовсім не допомагає. Виживаємо тільки завдяки волонтерам – їжа, одяг – все вони привозять. Ми дуже вдячні», –каже Світлана, переселенка з Первомайська.
Волонтери обіцяють провідати переселенців і наступного тижня. Збираються презентувати пральну машину більшого об’єму та інвалідний візок для бабусі. Задоволені переселенці проводжають нас із надією, що незабаром ми повернемось. А на нас попереду чекає важка мандрівка зоною АТО.
Продовження читайте в наступному номері.
Катерина Ковальська
