Оточене тополями озеро віддзеркалює блакитну безмежність неба, до води впритул підступає густа соковито-зелена трава – чудовий пейзаж, що став, без перебільшення, домівкою Вадиму Козубенку.
Днями в мережі Фейсбук з’явився допис про безногого чоловіка, який в Требухові тиждень лежить на траві просто неба. Йому припікає сонце, мочить дощ, а добрі люди приносять якусь їжу та сухий одяг.
Чоловік хворіє цукровим діабетом, має ампутацію ноги, днює й ночує біля озера. Небайдужі раз по раз телефонують до влади, в поліцію чи викликають швидку. Та що можуть зробити спецслужби й соцзахист, якщо у Вадима є велика родина?
Де б він не розмістився, добротний будинок над озером видно звідусіль. Там мешкають його колишня дружина, вже доросла донька й старенький тесть.
– Родина викинула його на вулицю, як непотріб, – кажуть у сільраді.
– Я буду зубами землю гризти, але його в цьому домі не буде, – запевняє ексдружина.
Сам Вадим, схоже, не усвідомлює в якій ситуації опинився. Зі сторони виглядає так, наче він жваво спілкується, але насправді думки його досить сплутані. На питання Вадим не відповідає, пускається в химерні оповідки про якесь подвір’я з трьома бульдозерами, своє минуле з автоматом в руках і невідому Катю, котра зараз йому принесе борщ. «То моя жінка», – каже, сміється і одразу плаче…
«Як стати нікому непотрібним»: інструкція від Вадима
Насправді його дружину, а точніше колишню дружину з якою Вадим офіційно розлучений вже 3 роки, звуть Галина Василівна. Спілкуючись з журналістами «Громадського ревізора», одна із колишніх працівниць сільради, яка просила не називати свого імені, розповіла:
– Якийсь час Вадим був в притулку. Потім знову з’явився в Требухові. Мати з Києва приїжджала, забирала його. Він звідусіль тікає. Милиці кудись ховає і отак сидить собі серед села. Грошей не просить, просто сидить.
Чому так робить – не знає. Донька його квітами торгує, проходить – навіть не дивиться на нього. Люди підходили, соромили її, що інвалід, злидарює. Таж який не був, але рідний батько! Телефонувати дружині вже боїмося: свариться, слухати не хоче, тепер ще й клясти почала. Як розлучилася жінка з ним, так і вся родина відмовилася, а хтозна-чого. Він хороший такий був, ніколи не пив, роботящий, про сім’ю дбав.
Раз якось, Галина розповіла, наче б то на тестя руку підняв. Але ж через таке не розлучаються.
Усупереч безперспективним очікуванням на подвір’ї колишньої дружини, журналістів не цькували злими псами. Запросили зайти у літню кухню. Галина Василівна ходить, спираючись на ходунці. Жінка має астму, перенесла дві операції – це «спадок» подружнього життя довжиною у 24 роки. Її одкровення ошелешує з перших слів: «Вадим, коли випивав, ставав неадекватним».
Мама й донька в один голос стверджують: пропри цукровий діабет, чоловік любив хильнути оковитої. Опісля з кулаками кидався на домашніх, чи то дворічні діти перед ним були, чи то прикута до ліжка хворобою теща.
За період подружнього життя Галина зо 30 разів викликала поліцію, не раз шукала порятунку у сусідів, ховаючись з малюками від п’яного чоловіка.
Це зараз він зістарений та немощний. А в ті роки Вадим був дужим, сильним і думав, що так буде завжди.
Через те, за словами пані Галини, з домашніми не церемонився. Вона згадує, як тікала від стусанів, бо затрималася на городі, як прабабця її наскрізно ночами молилася від страху померти під важким Вадимовим кулаком, як дзеленчали шибки, падаючи додолу… Їх в домі часто міняли: Вадим ніколи не спинявся на одній – бив усі вікна одразу.
Насилля тривало роками. Більшого сорому родина не знала, як од священицького двору лунав селом крик: «Рятуйте». Але навчала стара мати доньку терпіти, бо, казала, без чоловіка не життя, а кара Божа… Галина ховала синці від сторонніх очей і терпіла. Допоки Вадим в хмільному чаді зімкнув долоні на старечій шиї отця Василія.
Від смерті його врятувала онука, яка вчасно покликала допомогу. А Галина того ж дня подала на розлучення.
Тесть шкодує зятя, а донька дає згоду тільки на поховання
З того часу минуло 3,5 років. Вадиму ампутували ногу, якийсь період він жив у своєї матері в Києві. Рідна ненька вигнала сина, коли той, дуркуючи, справив потреби просто серед кухні та ще й кинувся до неї битися. Через те ніде надовго не затримувався: лікарня то чи інтернат – звідусіль гнали, бо погрожував працівникам, дебоширив й полюбляв випорожнятися на випрану білизну.
Родина не вірить, що чоловік має психологічні зрушення. «Мій батько дуже лукавий, – каже донька Оля, – спеціально себе так поводить, аби жаліли».
Як Вадим у церкву приходив, колишній тесть допомагав йому продуктами, трохи грішми. Отець Василій намагався його напоумити, жалів його завжди, й тепер шкодує, та не настільки, аби прихистити його у своєму домі. Надто невблаганні донька з онуками.
На людський осуд їм байдуже: «Хай собі говорять, люди не можуть знати, що насправді ми пережили – в один голос вигукують Галина з донькою, – а Вадим не бомж, у нього в Києві мати й сестра, дуже заможно живуть!»
Але мама Ніна кволим голосом пояснює у слухавку, що дуже хвора і вже зробила все можливе для сина.
Вадим справді не безхатько. Має реєстрацію, а отже повне право жити, в будинку над озером. Однак змушений перебиватися просто неба, під ногами сотень перехожих, серед яких, можливо, колись пройде рідна донька.
– Олю, якщо одного дня ви йтимете повз батька, який раптом виявиться неживим? Нічого не тьохне в душі?
– Ми згодні його поховати.
*****
Напевно чоловік наробив багато помилок за нормального життя. Ситуація, у якій опинився зараз – це як випробовування для суспільства. Засуджувати каліку, чи не судити й допомогти? Сподіватися на спецслужби даремно: з медзакладів Вадим втікає, поліція привозить бродягу на поріг до колишньої жінки.
Староста Требухова Андрій Цахло бачить єдиний вихід: зобов’язати його повнолітніх дітей прихистити батька, оформити опікунство та обстежити чоловіка у лікарів. Якщо ті підтвердять психічні відхилення – призначити Вадиму лікування. Інакше – пожиттєвий догляд за місцем реєстрації. Варіантів більше нема.
Для цього створена спеціальна комісія, до складу якої входитимуть працівники поліції, соціального захисту та депутатів. І для них головне – розбудити у рідних Вадима милосердя та людяність, аби людина, яка має численних родичів не поневірялась просто неба.
На момент підготовки публікації до друку, “Швидка допомога” привезла Вадима у Броварську лікарню. Не надовго, через добу чоловіка помітили на зупинці “Інтернат” поруч з тілом померлого уночі товариша.
Станом на 31 травня Вадим Козубенко знову у Требухові.
