«ПОВЕРНУТИСЯ ЖИВИМ» ПОДОРОЖНІ НОТАТКИ ЗІ СХОДУ КРАЇНИ. ЧАСТИНА 2

12:00. Ще кілька хвилин і ми опинимось у зоні АТО. Зараз там чергове «перемир’я», проте, усвідомлюючи, що ти їдеш туди, де земля ще не встигла охолонути від обстрілів, на шкірі виступають мурашки. Той факт, що зі мною досвідчені волонтери, які вже більше десяти разів їздили цими дорогами, трохи заспокоює. Але все одно на душі тривожно. Ще страшніше стає, коли ми зупиня­ємось біля першого блокпосту. Купа військових з автоматами метушаться, перевіряють доку­менти, а повз нас проїжджає кілька машин з розбитими танками, які більше нагадують купу брухту. Я не можу відірвати очей від цієї картини, інші ж навіть не звертають уваги – це вже звична справа.

Підходить наша черга. Біля машини з’являється суворий солдат і просить документи. Він має перевірити, хто і навіщо їде до зони АТО. Жовто-бла­китний прапор змінює його погляд на більш привітний, а коли ми повідомляємо йому таємне слово‑пароль (його волонтери можуть дізнатися тільки у солдат української армії), бажає нам щасливої дороги і не затримує на пункті пропуску.

12:10. І ось ми в зоні АТО. Про­їхавши буквально сто метрів – зупиняємось. Час «одягнутися». Волонтер дістає два бронежилети і одягає їх тільки на «слабшу» поло­вину групи. «Начебто перемир’я, навіщо він?», – запитую я. «Бере­женого – Бог береже», – перекону­ють мене волонтери. Не зручний і дуже важкий, проте так, дійсно, спокійніше. І знову в путь. Перший пункт призначення – військова частина в Артемівську.

Їхати туди трохи більше ста кіло­метрів, проте дорога настільки розбита військовою технікою, що особливо не розженешся. Наш максимум – 60 кілометрів на годину. Проте, варто відмітити, що машин на дорозі досить багато, як цивільних з донецькими номерами, так і українських КАМАЗів. Зустріли ми й декілька танків. Коли вони проїжджали повз, в мене перехоплювало подих. Я й досі не можу повірити, що по українській землі їздить бойова техніка. І не на святковому параді, а за призначенням.

12:50. Ми вже сорок хвилин у зоні АТО. Доїхали тільки до Слов’янська. Точніше до того, що від нього залишилось. По телевізору ці руїни виглядають не так жахливо, як насправді. Вщент розбиті зупинки, на яких ще нещодавно чекали на транспорт батьки з дітьми, на дорозі валяються цеглини від роз­трощених покинутих будинків, а від таблички з назвою міста залишились лише дірки. Проте, найбільше мене вразив підірва­ний міст. Як шматок серпантину звисає асфальт з обох сторін понівеченого шляхопроводу. Всі ці краєвиди нагадують кадри з фільму-катастрофи. Проте, як би не хотілося в це вірити, це наша реальність.

13:30. Ще сорок хвилин цією побитою дорогою та кілька блок­постів і нарешті довгоочікувана стела з написом «Артемівськ». Ми в’їжджаємо у місто, і я на кілька хвилин забуваю, що на території бойових дій – мешканці живуть буденним життям. Батьки з дітьми прогулюються під ненав’язливим сонечком, закохані пари обійма­ються в парку, а хтось з покуп­ками поспішає додому. Проте, чим ближче ми під’їжджаємо до вій­ськової частини, тим швидше я повертаюсь до реальності. Гради, танки, БТРи та багато іншої техніки, назв якої я не знаю. Сотні снарядів та безліч військових, які метушливо займаються своїми справами.

Ми заїжджаємо в танковий парк. Десятки солдат відпочивають прямо на техніці. Наш мікро­автобус вони радо зустрічають – волонтери ГО «Ветерани АТО Броварщини» вже стали для багатьох із них справжніми дру­зями. Обійми, радісні посмішки, теплі слова – саме так нас зустрічали бійці 128-ї бригади. Це ті, хто нещодавно змогли вирва­тись з Дебальцівського пекла. Кажуть, що Артемівськ для них, як курорт – тут не лунають невщуха­ючі вибухи. На багатьох солдатах просто «немає обличчя». Всі вони дуже виснажені, проте щасливі, що таки змогли вийти з оточення. Дорослі чоловіки із сльозами на очах згадують той жах, який пережили. Кажуть, що відчували себе покинутими напризволяще.

«Це було жахливо. Як згадаю, як ми по двоє тікали якнайдалі звідти?.. Нам ніхто не допомагав, доводилось розраховувати на власні сили. Дуже багато хлопців залишились там, дуже прикро, що ми не змогли забрати двохсотих.. Це було справжнє пекло», – згадує солдат 128‑ї бригади.

Радіють содлати і гуманітарці, яку зібрали для них небайдужі броварчани – свіже м’ясо, соління, солодощі, молоко, питна вода та багато інших продуктів. А ще такий необхідний теплий одяг (на сході зараз значно холодніше, ніж у Броварах) і очікувані станки для гоління. Проте найбільше вони радіють посилкам з дому. Бійці 128‑ї бригади з дня на день чекають ротації і тим приємніше їм отримувати вісточки від рідних. З кожною хвилиною навколо мікроавтобуса збирається все більше бійців, кожен розповідає свою історію та просить пере­дати «привіт» рідним. Близько півтори години ми не могли з ними розпрощатися – хотілось поспілкуватися, проте попереду ще довга дорога.

15:30. Ми вирушили в бік Дебальцевого на місце дислокації 25‑го батальйону «Київська Русь». Дорога туди була справді мото­рошною – побита і абсолютно пустинна. Ми не зустріли там жодного автомобіля. Бійці від­почивали в тилу у невеличкому поселенні. Всі вони фізично та морально виснажені – нарешті мають можливість відпочити. Хтось насолоджується свіжим повітрям, а хтось спить у при­міщенні прямо на підлозі.

Щойно ми почали розвантажу­вати гуманітарку, на горизонті з’явився юркий хлопчина, який заніс всі продукти до приміщення за лічені хвилини. «Маленький сепаратист», – жартують солдати. Саме так вони називають юного східчанина Микиту, який вже став для них справжнім членом родини.

Найбільше хлопці радіють молоку та солодощам. Кажуть, в умовах такого «несолодкого життя» ці продукти найбільш доречні. Радіють і теплим бушлатам.

Досхочу поспілкуватися з бійцями не вийшло – на дворі вечоріло, час повертатися додому. В темну годину дорога ще складніша. Знову проїжджаємо вже знайомі краєвиди. Машин на дорогах вже менше.

18:26. Ми на ви їзді із зони АТО. Передивляємось посилки, які солдати передали додому. Не дай Бог, хтось забув у кишені патрон – за спробу виве­зення боєприпасів на волонтерів чекає кримінальна відповідаль­ність. Вже темно. Доводиться це робити з ліхтариками.

19:00. Після ретельної пере­вірки ми виїжджаємо із зони анти­терористичної операції, бійці бажають нам щасливої дороги. Нарешті, з’являється зв’язок на мобільних телефонах. Наші телефони обривають схвильовані броварчани. Десятки питань: «Де ви?», «Як ви?», «Куди ви зникли?». Спочатку ми не зрозуміли, в чому причина такої паніки, але потім нам повідомили, що наші колеги – волонтери зі Львова, підірвалися на трасі Артемівськ – Дебальцеве. Пригнічені та втомлені ми їдемо додому.

Неділя 08:30. Нарешті Бровари. Проте, морально я ще «там». Кадри розбитого Слов’янська та виснажені бійці весь час перед обличчям. Після такої мандрівки можу сказати, що робота волонтера не тільки романтична, а й дійсно дуже складна – морально та фізично. І це була ще мирна частина зони АТО. Навіть не можу уявити, які емоції відчувають волонтери на передовій. Скажу більше, й не хочу. Залишається тільки захоплюватися цими хоробрими відчайдухами та побажати всім нам скорішої перемоги.