Минулого тижня Броварщина втратила ще трьох своїх синів. 35-річний Аркадій Голуб, 45-річний Сергій Москаленко та найстарший з них Ігор Завірюхін, якому було 57, віддали своє життя, захищаючи українську землю від терористичної чуми та російської агресії. Вони відважно воювали та загинули по-геройськи, б’ючись до останнього подиху.
Нашому виданню стали відомі подробиці загибелі Аркадія з позивним «Броня» та Сергія з позивним «Рижий». Цілий місяць про долю бійців не було нічого відомо. З 26 січня з ними перервався зв’язок. В те, що хлопці живі, рідні, близькі та бойові товариші вірили до останнього. Надію давали уривки інформації із різних джерел. Зокрема, припускали, що вони могли потрапити до полону. На жаль, очікування не виправдалися. Про нещастя стало відомо від військових, які знаходилися разом із хлопцями у зоні бойових дій. За останніми даними трагедія сталася 1-го чи 2-го лютого.
Скоріше за все, смерть вони зустріли в бою під Дебальцевим – у селі Рідкодуб. Бойовим завданням їхнього батальйону був контроль дороги, через яку постачали боєприпаси до населеного пункту Нікішино, – розповів свідок тих подій, військовий Олександр. Після відходу з Дебальцевого, там було дуже гаряче, бої точилися ледь не за кожний будинок. Але бойовики оточили Рідкодуб, а ворожа артилерія знищила склад з боєприпасами. «Після цього наше знаходження тут не мало жодного сенсу», – згадує наш співрозмовник. Каже, що фактично вони залишилися захищати самих себе, бо позиції, які ними контролювалися, вже не мали стратегічного значення.
Тим часом, коло, в якому перебували українці, стискалося. Наказ виходити із сектору надійшов надто пізно, тож довелося прориватися крізь оточення. Під час виходу колони, яка вивозила поранених, наші воїни потрапили у засідку. Розв’язався ближній бій, наслідком якого стали втрати серед українців. Зокрема, загинули два броварчанина з 25-го батальйону «Київська Русь».
Жертв можна було б уникнути, якби командування вчасно віддало наказ полишити позиції, – впевнений Олександр, який після тих подій опинився у шпиталі із пораненнями. На його думку, винні у необов’язкових смертях командири заслуговують на трибунал. Керівництво та координація сил АТО стали справжньою «ахіллесовою п’ятою» нашого війська. Безглузді дії людей з великими зірками на погонах вкотре призвели до численних втрат серед особового складу. Загалом, в оточенні загинули щонайменше вісім українських бійців.
27 лютого волонтери доставили полеглих броварчан на рідну землю. Мешканці міста зустріли героїв навколішки. Сотні людей вишикувалися вздовж траси, якою рухалася траурна колона. Крім рідних, близьких та побратимів, вшанувати воїнів прийшло чимало простих мешканців. На обличчях – скорбота, в очах – сльози, в душах – порожнеча. Продовжують гинути найкращі українці. Може саме тому люди в такі хвилини відчувають жахливу гіркоту та потребують єднання. Позаяк, разом легше пережити лихо.
В останній день зими Броварщина попрощалася зі своїми «лицарями світла». Ігоря Завірюхіна поховали на малій батьківщині – у селі Велика Димерка. Аркадія Голуба та Сергія Москаленка – проводжали у Броварах. Віддати останню шану полеглим прийшли кілька тисяч небайдужих людей. Броварчани вщент заповнили Майдан Свободи. Під час жалобного дійства пролунало чимало слів подяки на честь захисників Батьківщини, які не пошкодували найголовнішого – життя заради незалежності та свободи.
Кожна людина мала змогу підійти до труни. Після цього траурна колона повільно рушила до храму Покрови Пресвятої Богородиці УПЦ КП. Ходу супроводжував військовий оркестр. Після відспівування, Аркадія Голуба та Сергія Москаленка поховали на новому цвинтарі.
Мешканці Броварів сприйняли смерть хлопців, як свою особисту трагедію. Немов загинули члени їхніх родин. Напевно, так і має бути в країні, врятувати яку в лихий час зможе єднання та солідарність усіх без винятку громадян.
На жаль, рідні більше не побачать своїх близьких, а побратими – відданих та відважних товаришів. Всім, хто їх любив, доведеться звикати жити з цією втратою. Але їх загибель – не марна. У найвідповідальніший момент для країни вони стали на захист своєї землі. Та без вагань віддали своє життя заради миру для українських нащадків. Вони були мужніми і до кінця залишилися справжніми українськими воїнами. Допоки у державі є такі чоловіки, Україна – непереможна.
Вічна пам’ять героям… Герої не вмирають!
